Струни душі

Спалах зірниці

Етюд

У кімнаті прозорість світання… Промінчики сонця краплинами золота через шибу віконця на обличчі. Мелодія дзвонів в унісон з ритмом серця. Радість і тривога на душі… Це благословіння небес. На вулиці метушня людей, з турботами й втіхами, прагненнями й розчаруваннями. А ось і несподіванка…Серед мільйонів лиць - обличчя знайомої… Це обличчя як спалах зірниці на обрії... Чистота  і суворість ліній профілю як у богині кохання. Срібло у волоссі, стриманість у куточках губ і блискітки в очах… Горошина сльози як знак питання… Це стримування сліз - наче стріла у серце, а зі сторінок книги пам'яті - хвиля спогадів: жести, слова, квіти і кохання… А поцілунків!.. А радості!.. А мрій!..Вітерець і танець листочків - наче перегортання нот на пюпітрі життя. Мелодія згадок про зустрічі і прощання… Якби не коректура долі… Дружина, мати, берегиня родинного вогнища, але не мого… Одним словом - рутина життя, де нудьга і безнадія - супутники повсякдення.Посмішка на вустах і росинки на очах - це розуміння без слів, це відчування серцем відповідальності за дітей, за сім'ю… І тільки у шкатулці пам'яті - скарб, бо життя - це тактовність і терпіння, гармонія у взаємоповазі й взаєморозумінні, бо люди без кохання - як квіти без сонця, як птахи без неба... (За прозою Ярослава Третяка)

Перший політ

(синоніми до слова летіти)

Сьогодні вперше молоді лелеки покинули гніздо. Вони довго стояли на краю своєї оселі, розглядаючи блакитне небо. Перед ними розкинулися безмежні простори: внизу зеленіли левади, вабили око зарослі очерету, то тут, то там стриміли стріхи старих хат. Навіть одинока білокора береза, гойдаючи своє розкішне гілля, манила їх до себе. Вони не раз вдивлялися у цю безмежну  широчінь, виглядаючи маму-лелечиху, яка ненадовго покидала свої дітей, щоб знайти їжу для них, і вітром мчала назад до гнізда, аби зігріти своїх малят. Час збігав, як вода із долоні, довгі літні дні швидко сходили, а далека дорога на чужину дамоклевим мечем висіла над ними. Сьогодні доведеться вперше летіти самим. Так хочеться одразу розпрямити крила, ширяти над нескінченним роздоллям, падати сторчма головою і знову нестися догори. І ось один з молодиків насмілився летіти. Він широко змахнув дужими крилами і легко полинув у високості, за ним чкурнув другий, а згодом помчав і наймолодший. У повітрі розлягалося шурхотіння дужих крил – молоді лелеки летіли навздогін вітрові.

Ранок у нашому селі

http://what.in.ua/

Ранок

Тиша. На сході ледь-ледь світає. А в саду уже починається ранковий концерт. Весело цвірінькають горобці, щебечуть синички, виводять ніжні трелі солов’ї, витьохкуючи оди своїм коханим. Десь посвистує іволга, за нею пискливим голосом озивається очеретянка, в унісон  воркують голуби. Високо в небі жайворонок заливається співом-реготом, нагадуючи ніжну мелодію віолончелі; зрідка кує зозуля (ячмінь от-от вже викине свій колос), десь видовбує, наче тесля долотом, свою пісню дятел. То тут, то там кукурікають півні, звіряючи свої годинники; дужими дзьобами, наче ювелірними молоточками,  клекочуть боцюни-ковалі. «Кар! Кар!» - і собі закаркала стара ворона, мабуть, ранувато було їй прокидатись. Заскретотала сорока, вискочила як Пилип з конопель, махнула крилом і полетіла собі геть. Двічі пагукнула сова і вклалася нарешті спати.

До концерту приєднуються луки. Ще зоря у парі із місяцем виглядаються у гладенькому плесі ставу, а  жаби вже кумкають, перебираючи партитуру нот; лаштують свої скрипки коники, сюрчать у траві цвіркуни. Здалеку співає ніжним дзвоном срібний струмочок, ближче до греблі він  починає шуміти, бурлити. А десь тихо квилить чайка-небога, напевно, шукає своїх дітей.

І я, зачарована співом природи, щось і собі мугикаю під ніс. На околиці села вже чути стукіт кінських копит, скриплять колеса возів, риплять вали над криничними цямринами, лине ніжна Довженкова мелодія (хтось клепає косу), ґелґочуть гуси, квакають качки, мукають корови, мекають кози, рохкають свині, торохтять відра – різноголосим хором в селі починається ранок .