Благодатні краплини поезії Ліни Костенко

"Вранішні горлиці" наворкували Ліні Костенко 86 весну. Знаю, що Ліна Василівна не любить пишних святкувань, помпезних вітань, фальшивих почестей, публічного лицемірства, не любить і слави. Але сьогодні мільйони шанувальників її мистецького таланту приходять до її поетичного джерела, аби зачерпнути повні долоні цілющого слова... Слова, яке ніколи не йшло на компроміс із совістю, Слова, яке надихає не одне покоління поетів, Слова, яке творить дива у душах тих, хто бодай раз торкнувся до нього. Щоправда, свято сьогодні у кожного, хто шанує безсмертне слово Поетеси, кому випала честь жити в одну епоху з Людиною-Легендою. "Короновані ми тим, що небо над нами те ж саме", - писала Марина Цвєтаєва, а я додам, що небо над нами "держить на  плечах" могутній талант Ліни Костенко, тому воно для нас таке високе... Тож підставмо своє чоло до благодатного дощу, який, падаючи з поетичного Олімпу, окропить нас,  змиє зло та облуду, розрадить, відкриє безліч життєвих та поетичних таємниць,  і сили додасть на цілий вік...

***

Подаруй мені, доле, у вікнах березу.

Хай спочине душа в оберегах беріз.

Я прийшла у цей світ, щоб пройти обережно,

не завдавши ні смутку, ні сліз.

А натомість я мушу. Усе щось я мушу.

Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти.

Тут не можна пройти, не поранивши душу.

Тут свобода не сходить, тут сходять хрести.

Вечірнє сонце, дякую за день! 

Вечірнє сонце, дякую за втому. 

За тих лісів просвітлений Едем 

і за волошку в житі золотому. 

За твій світанок, і за твій зеніт, 

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх. 

За те, що можу, і за те, що мушу, 

Вечірнє сонце, дякую за всіх, 

котрі нічим не осквернили душу. 

За те, що завтра жде своїх натхнень, 

що десь у світі кров ще не пролито. 

Вечірнє сонце, дякую за день, 

за цю потребу слова, як молитви.
Ліна Костенко

***

Комусь – щоб хліба скибка.

Комусь – щоб тільки лаври.

Одна душа – як скрипка,

а друга – як літавра.

А тут не все так чітко.

То крила, то вериги.

Від Баха – до чечітки.

Від "чижика" – до Ґріґа.

Від ніжного ноктюрна –

до громових симфоній.

Від буйного обурення –

до сміху саксофонів.

Всі голоси природи,

всі види й різновиди,

від голосу народу –

до писку індивіда.

Все в душу входить вперто.

Ввійшло – навік зосталось.

Оце такі концерти.

Аж серце надірвалось.
Ліна Костенко

***

Коректна ода ворогам

Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги,–

людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма – гарне відчуття.

Марудна справа – жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі –

то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.
Ліна Костенко

***

Лейтмотив щастя

Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива –
землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита,
хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
за всі незнання і за всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя, аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: “Хвилино, спинись!”
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цілим життям – хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
туди… ну звідки… Тоді вже що ж…
Ліна Костенко

***

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути 

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші, 

А квіти, кинуті тобі.

Ліна Костенко

***

Прости мені, мій змучений народе, 

Що я мовчу. Дозволь мені мовчать! 

Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе, 

І тільки змії убляться й сичать. 

Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні. 

Злість рухає людьми, але у бік безодні.

Ліна Костенко

***

Яка різниця — хто куди пішов,
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія — це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!
І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів — на користь чи в догоду.
А що, — не знаю.
Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.

Ліна Костенко

***

Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як зерно,
у ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
Ліна Костенко

***

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
                      Ліна Костенко