Війна крізь долю моєї родини

Ой, ударила куля повстанця в чоло –

Сколихнулося небо, сколихнулось село.

І у полі широкім між квітів і трав,

Наче ясен високий стрілець той упав.

Як побачив це лихо вітрець степовий,

Запитав його тихо: «Чи ти, друже, живий?»

Та стрілець тому вітру жодних слів не повів,

Тільки маком червоним серед поля зацвів.


Ой, скажи ще, вояче: « Чий ти муж, чий ти син?

Чому нині так плаче за тобою Волинь?..»

Та стрілець тому вітру жодних слів не сказав,

Тільки маком червоним серед поля зітхав.

Вітер знову питався: «Чи у тебе є брат?

Звідкіля ти добрався до високих Карпат?»

Та стрілець тому вітру жодних слів не повів,


Тільки маком червоним серед поля зацвів.

                                                                              Євгенія Лещук

Червоні маки... Скільки їх зацвітає весною на українській землі? Сотні тисяч, а може, мільйонів?.. Спалахують червоними вогниками серед пшеничного поля, край дороги, серед степу - скрізь, де проливалася кров українців, які захищали свою землю колись і боронять тепер від ворогів. 

Історія нашого народу, на жаль, пересипана трагічними сторінками: козаки, січові стрільці, повстанці, воїни Червоної армії, Герої Майдану, бійці АТО - ниточка звитяги тягнеться крізь віки і не обривається сьогодні... 

Війна триває... зрештою, вона й не закінчувалась ніколи. Сумні спогади і досі живуть у серцях тих людей, які перенесли страхіття Другої світової: тих, хто не дочекався з війни сина чи брата, хто втратив маму чи доньку, тих, хто пройшов воєнними дорогами від рідної хати аж до Берліна. 

Війна понівечила долі мільйонів українців, не оминула і нашу родину. Дідусь Іван, хлібороб за покликанням, але пішов на фронт захищати рідну землю, перетерпів жахи фашистського полону, з якого чудом вдалося вирватися живим. Він не мав орденів та медалей, але хіба ж менше любив свою землю?Молодші брати Олексій, Василь та Степан мріяли про свою незалежну Україну, тому пішли у лави Української повстанської армії. На жаль, і досі їхня доля невідома. Бабуся тривалий час ревно плекала надії, що вони десь живі. У пам'ять про тих молодих хлопців, добрих душею, щирих українців зі старих фотографій "увілічила" їхні портрети. Хоч і записала їхні імена у Грамоту, надіялась, що колись-таки відгукнуться. А скільки разів питала мене, коли я була студенткою, чи немає однофамільців.  Родичі зверталися в архіви, однак марно. Та надія таки помирає останньою...

Окрема історія прадіда Теофана і його дружини Пелагії.  У трагічну Великодню П'ятницю 1943 року фашисти збирали жителів села на вантажні машини. Прийшли і до прадіда (сини ж бо його були повстанцями, але він категорично відмовився куди-небудь іти зі свого двора, тому німець безжально пустив кулі у скроні обом - прадідусеві і прабабусі.

Незагойною раною для моєї бабусі була смерть найстаршого сина Олександра, якому виповнилось тільки чотирнадцять. Вранці того самого дня, дізнавшись, про чорний задум фашистів, знаючи, що двері і їхньої хати відчинить своїм чоботом фашист, малий Сашко пішов до сусідів, однак і до їхньої хати ступив жорстокий окупант, і Сашко не встиг попрощатись із мамою, бо мусив поспішати на ту чорну машину смерті, яка везла 135 княжівчан у сторону Стоянова. Чи справді постріли з лісу спровокували жорстоку розправу, чи таким був задум гітлерівців - ніхто і досі не знає, однак юнак разом з іншими жителями був розстріляний на Квасівській долині. Яке горе пережила бабуся - чоловік на фронті, а єдиний син загинув від кулі на рідній землі. Поховати по-християнськи своїх рідних німці навіть не дозволяли. Село німці спалили. А  ті, що залишилися, вночі потайки ховали тіла загиблих. Як згадувала п. Неоніла, її батько разом з сусідом копали яму, щоб поховати односельчан. Раптом почувся гуркіт - німці наближалися на мотоциклах. Копачі перезирнулися між собою, а хтось сказав: "Ставаймо ближче до ями. Якщо постріляють, то впадемо одразу у могилу, бо поховати нас уже не буде кому". Німці зупинилися, про щось "пошварґотали" і поїхали. Так на княжівському цвинтарі знайшли останній спочинок цілі родини. На одній із них висічені імена Теофана, Пелагії, їх синів Олексія, Василя та Степана та онука Олександра.

Хіба ж ця рана могла загоїтись у родині? Згодом, після війни, у родині народиться три сини, середульшого з них, мого тата, назвуть ім'я старшого брата - Олександром.

Війна зруйнувала долі і бабусиного брата Івана і сестри Фані. Брат Іван був повстанцем, а сестра зв'язковою. Обоє були арештовані, відбували покарання у Магадані і все життя змушені були жити на чужині. Сестра дочекалася реабілітації у 1993 році, а брату - не судилось.

Свідком воєнного і повоєнного лихоліття була і бабуся по лінії моєї мами - бабуся Ганна. Брат загинув в еміграції, а його фотографії і досі бабуся старанно береже у чорному світлонепроникному конверті, зверху перев'язаному хустиною. "Пам'ять - то найсвятіше", - переконуюся ще раз. А пережите молодою дівчиною на примусових роботах у Німеччині ще й досі  приходить на гадку і ятрить душу. Бабуся вже у дуже поважному віці, багато чого не пам'ятають, іноді не пізнають і нас, онуків, але чорні спогади про чужині не раз мимоволі зринають із бабусиних вуст. Скільки то треба було пережити, щоб пам'ятати це понад сімдесят років...

 Ось такою була війна крізь долю однієї родини. А скільки таких родин в Україні? А в світі? Сьогодні ми відзначаємо День пам'яті і примирення. Запізно, бо більшість свідків війни вже відійшли у кращі світи і давно примирились. Примиритись потрібно нам, щоб не повторювати помилок минулого, примиритись уже, щоб згодом наші нащадки не відзначали  сумні дати історії, твореної нами...

А маки нехай завжди квітнуть на нашій землі, приносять радість закоханим, горять яскравими вогнями на вишиванках, прикрашають коси дівчат, але ніколи не нагадують майбутнім поколінням про війну...