Спи спокійно, поете! Хай більше ніхто не тривожить твій сон!

Не вірив я в життя по смерті,

Тепер я вірю в диво з див.

Було для мене страшно вмерти,

Умер і нагло знов ожив.

            Олександр Олесь. 1925 рік

1919 рік... Молодий Олександр Кандиба, більш відомий як український поет Олександр Олесь, залишає Київ і їде до Будапешта представляти УНР з питань культури. Однак Румунія дуже скоро стає прорадянською, а еміграція для поета - трагедією всього життя. Після поневірянь європейськими містами Олександр Олесь зупиняється у Празі. Тут було багато друзів, знайомих, але дороги назад, в Україну, на жаль, не було. Туга за рідним краєм поглиблювалась розлукою з рідними: в небезпеці залишилася дружина Віра з сином Олегом. Аж через чотири роки вдається усією сім'єю зібратися за одним родинним столом. Однак ностальгія ніколи не залишала поета. До останніх днів Олександр Олесь почував себе українцем, жив думами про рідну землю, марив рідними краєвидами, боляче переживав страждання свої земляків - голодомор та сталінський терор -  і сподівався на повернення. 

      На зорі Незалежності України поет повернувся на рідну землю у слові: його поетичні збірки видавались в Україні, його ім'я ожило в історії української літератури, його твори увійшли до шкільної програми, а вірші стали народними піснями. Сьогодні збулася, напевно, найбільша мрія Олександра Олеся: він повернувся додому душею і тілом назавжди. 

         Спи спокійно, поете! Хай більше ніхто не тривожить твій сон!

На могилі Олеся

Не важко серцем зрозуміти 

Важку журбу у самоті. 

Мені про це шуміли віти 

Там, де кінець його путі. ...

В душі знедоленого Майстра 

Неначе буря розрослась. 

В душі воскресли вбиті айстри, 

З журбою радість обнялась... 

Ті айстри — незабутні люди. 

Мороз народу не скує: 

Ще переможе правда всюди, 

І виборе народ своє. 

А щире і сердечне слово 

Не гублять земляки твої. 

На Україні чути знову: 

«Сміються, плачуть солов’ї».  

Вірш "На могилі Олеся" http://gazeta.zn.ua/SOCIETY/v_poloni_nostalgiyi.html