Трагічні події сьогодення спонукають згадати сторінки історії, щоб "знати, як це було і як цьому протистояти". А історія, як відомо починається з рідного краю.
Село Княже не раз опинялось на перехресті різних історичних епох, на цих землях відбувалися найбільші драми ХХ століття – змінювалась влада, змінювались етнічні межі: здавна волинське село стало галицьким (а може, й не стало). Тут свої традиції, свої звичаї. Згадаймо, бодай, весільний обряд, де особливе місце займає хліб святий – коровай, де свати читають особливу поезію для княгині та її дружок – "Коруну". А чого варті наші українські пісні? Понад сто нам вдалося записати, а скільки їх пішло в небуття разом із тими, хто беріг їх у своїй пам'яті? Незважаючи на те, що край тривалий час був під владою Польщі і навчання в школах велося лише польською мовою, мову свою наші предки не занедбали, не засмітили чужими словами.
Тут здавна дбали про духовність: батьки намагалися дати освіту своїм дітям, тому і сьогодні маємо свою школу. Ще за Польщі у селі була хата-читальня, "Просвіта", навколо яких гуртувалась національно свідома молодь. Щороку за покликом серця молоді хлопці сідлали коней і їхали в Берестечко вшанувати героїв – козаків, які кістьми лягли на берегах Пляшівки, захищаючи рідну землю.
Трагічні та героїчні стрічки вплели у вінок історії і часи національно-визвольного руху 40–50 років минулого століття. Коли прийшла пора захищати рідну землю, хлопці та дівчата з Княжого не вагалися, а йшли у підпілля. Ще зовсім молоді, юнаки та дівчата, яким було по 17 – 20 років, ціною власного життя боронили і своє село, і околиці від окупанта. Вони – справжні герої, які у нерівному двобої із ворогами протиставляли їм свій патріотизм, відповідальність, безмежну любов до України, яку ототожнюють зі своїм рідним краєм і найдорожчими людьми. Вони своє життя поклали на вівтар свободи в ім’я Української держави.
Національний дух княжівчан намагалися вибити і поляки, і німці, а найбільше зусиль доклала радянська влада. У часи німецької окупації село двічі було спалено дотла, але люди не залишили рідних місць, а поверталися до своїх родинних обійсть, відновлювали їх. Згодом колективізація вносила свої корективи – людей знову зганяли з "хуторів" – і будувати своє житло доводилося по-новому. Цілі вулиці зникли з карти села, але колишні сусіди залишилися найближчими родичами, бо ділили колись куточок у хаті і скибку хліба. А скількох було репресовано і вивезено у далекі сибірські сніги, щоб важкою працею, холодом, голодом і приниженням вбити національний дух і людську гідність? А скільки українських патріотів опинились за океаном і вже ніколи не повернулись на рідну землю, до кінця своїх днів тамуючи гіркоту ностальгії. Важка недоля гнала моїх односельчан і на Донбас, щоб мати шматок хліба. Але якою ціною? Забути свої корені, зректися своєї мови, навіть подекуди прізвище родинне змінити, щоб асимілюватись на чужині, щоб бути своїм серед чужих.
Хтось зауважить: то така була наша історія. Але ж проходила вона не повз людей, а гострим багнетом хромила їхні долі і майбутнє їхніх нащадків.
Але національний дух не вбити, бо він в наших генах і генах наших дітей!
Щоб воскресити історичну пам'ять, щоб увічнити наших героїв у слові, відбулася зустріч із письменником із Луцька – Андрієм Криштальським, автором дилогії "Чорноморець, матінко!" та "Заступниця". Про це читайте на сторінках "Літературного краєзнавства"
Немає коментарів:
Дописати коментар