І досі чекає додому....

Нахмурений ранок струсив із неба у безвість зірки і простелив дорогу сонцю світанковим серпанком. Не забарився і перший сонячний промінь. Крізь відчинене вікно він тихо відхилив фіранку  і розгорнув книгу життя... Книгу життя... 

Квітневий день далекого 1949, повоєнного, прохолодного, приніс приємну звістку у родину Ганни і Степана. У них народилась донечка. Нелегке дитинство попереду: від лиха захищало одненьке мамине крило... Татове ж лише у листах, у конвертах... Через п'ять років прийде невідомий чоловік у військовій формі, не впізнає, але назветься татом... Татом! То нічого, що подивиться косо, коли дівчинка упаде із черешні, то нічого... 

Дитинство минуло, не встигло й оглянутися... Усе в роботі, у важкій роботі пролетіла і юність... 

Червневий день 1973 року зблиснув обручками і щастям, жіночим, материнським... Не просто було молодим... Будували хату, прилітали лелеки... трьох донечок принесли...

Турботи, хатні клопоти... Життя поділене на постаті бурякових плантацій, на стіжки льону, на чекання з далеких відряджень... вишите червоними і чорними нитками на полотняних рушниках, подушках і сорочках... життя у дітях, життя  у внуках... 

Промінець поспішав: сонцю пора ж бо підійматися вище, а він забарився...

Швидко стікає час, неначе крапельки дощу по віконній шибці. Здається, тільки вчора сміялось безтурботне дитинство, а нині вже й діти дорослі. Однак дитинство моє залишилося тут, біля мами і тата. Це так прекрасно, коли  сьогодні я можу подякувати Вам, мамо, за за те, що доглядали, за те, що навчали, що зустрічали пізнього вечора з навчання, за те, що розуміли і підтримували, що виростили донечку й сина - і за те, що Ви є!

                          

Весняний білий цвіт
Впав на мамині коси,
Пролетіли літа,
Пролетіли літа…
Та й до нині душа
У минуле відносить,
Як буяє весна,
І на серці весна…
Не сивійте, матусю,
Бо весна знов надворі,
Закружляє із Вами
Ще не раз у танку,
Білий колір волосся -
Це дарунок від долі,
Що нагадує пору
Весняну і п’янку…
Щоб Вам доля всміхалась,
А сади білим цвітом,
Полонили Вам серце
І, щоб несли красу,
Я прошу Вас, матусю,
До ста років дожити
І у радості завжди
Стрічати весну.

Віталій Назарук