У березні, коли розцвітають перші весняні квіти, коли "перестають журитися плакучі верби", а "пташині менестрелі доводять до сліз яблуні", коли "ночі сяють зорями жасминно", а "весна дібровам листя роздає", - на небосхилі української поезії засвітилася зірка Ліни Костенко. Мабуть, не випадково саме у березні, адже спалахнула серед плеяди поетичних зірок Лесі Українки, Тараса Шевченка, Максима Рильського... Коли приглянутись до скромної блискітки Ліни Костенко, немов у дзеркалі, відбиваються дві зірочки. Одна велика і яскрава, а друга - менша і помітна тільки тоді, коли придивитись уважно. Вона проглядається здалеку, мерехтить, інколи зникає за сивими хмарами, а промайне хмаринка і вона знову світить, але так, наче з якоїсь далекої і загадкової планети, хоча притягує, здається, ще дужче...
Дві зорі.. Одна - поетична, філігранна, відкрита, вона одразу заворожує, вона відлунює у серцях магічним словом, вона захоплює розкішними метафорами, непередбаченими римами і досконалими строфами. А друга зірка - вся у собі, така насторожена, сповнена таїни, але від того ще більше хочеться розгледіти її, зазирнути у її зболену душу. Ну як, скажіть, не захоплюватися цими зорями, не плекати надії роздивитися їх зблизька, як не тішитися, що живемо в один час із ними. Як не радіти, що поетична і особистісна галактика Ліни Костенко поряд, така рідна, трепетна і недосяжна водночас. А може, так і краще? А може, так і треба? Від слів парадних, пишних, нещирих бліднуть зорі, "не треба слів, вони тут зайві"...
З роси і води Вам, дорога Ліно Василівно!
Немає коментарів:
Дописати коментар