Ліна Костенко. Щось на зразок балади ,— як вийшли букви з-під моєї влади

Було таке. Я мусила збрехать.

Не те, щоб як, — всього на півсторінки. 

А букви раптом почали зітхать, 

то та, то та тікать навперемінки. 

Приміром, так. Беру я те перо.

І той папір. Писати хочу слово. 

А буква «П», печальна, як П'єро,

— Пробачте, — каже,— я тут випадково. 

Примхливе «Р», перлина парижан,

зробило враз акробатичний номер. 

Кружляло «Ж», жахливе, мов кажан, 

а «Ц» і «Ч» присіли, наче гноми. 

Сичало «С», мов кобра на хвості.

Шкварчало «Ш», і «Ф» взялося в боки. 

І вірне «К» уперше у житті 

Зробило вбік категоричні кроки.

Стогнало «Н», пручалась буква «Ю»,

кусалось «Є», і «Т» кричало: Тату! — 

Сказало «Л»: «На цьому я стою!» — 

ну, тобто прямо з Лютера цитату. 

Слухняне «А» було вже на мазі,

приготувалось заспівати соло, 

перекрутилось на одній нозі,

неначе циркуль,— і замкнулось в коло. 

Котився перстень літерою «О»,

його згубив мізинний палець змісту. 

Тоді взяла я знову те перо.

Як і належить доброму стилісту,— 

так-сяк стулила букви у строфу,

з тих, що були, по кілька варіацій. 

І вийшло : м-м-м...н-н-н...брр...ффу! 

Це швидше так, набір алітерацій. 

Та це ж не все. А що було за тим?

Поки таку звела я огорожу, 

то буква «Я» чкурнула через тин, 

і досі ще знайти її не можу.